Микола Сірий: Кращої форми правосуддя, ніж суд присяжних, людство не вигадало
Я скажу абсолютно категорично, що кращої форми правосуддя, ніж суд присяжних, людство не вигадало і найближчим часом, мабуть, не вигадає. Тобто як модель правосуддя суд присяжних дає найвищу якість – з точки зору досягнення справедливості в суді, встановлення істини, неупередженості суду, авторитетності в суспільстві судового рішення, змагальності судового процесу, безпосередності в дослідженні доказів, гласності, усності, безперервності цього процесу. З точки зору основних параметрів процесуальної форми суд присяжних – це найкраща форма правосуддя.
В основі суду присяжних лежить ідея суду рівних. Історично в різних країнах право на суд присяжних пов’язувалось саме з правом постати перед судом «рівних собі».
Свій внесок до цієї скарбниці правової спадщини зробив і український народ, який в часи середньовіччя в містах з самоврядуванням мав суд лавників (обраних народом із числа народу 11 авторитетних та мудрих людей), а в козацьку добу основною формою визнавав суд рівних за правилом «де три козаки, там двоє судять третього». Успішним було і відродження на теренах українських земель суду присяжних у другій половині XIX століття, зокрема в процесі реалізації судової реформи такі суди були утворені у Харкові в 1867 році, в Одесі – в 1869, у Києві – в 1880 році.
Але суд присяжних – це не тільки складний юридичний інститут, це також дуже «тонкий» соціальний інструмент. До питання введення суду присяжних слід ставитись надзвичайно відповідально. Відповідально з точки зору процедури, організаційних підвалин та соціальних передумов.
З юридичної сторони дана форма правосуддя вимагає більшої чіткості кримінального закону, більшої ніж маємо нині, аби в суді присяжних щоразу не виникали потреби у перекваліфікації обвинувачення та направленні справи на додаткове розслідування.
Суд присяжних вимагає особливої процедури доказування та спеціальної підготовки суддів, прокурорів і адвокатів. Це суд адекватної оцінки реальних життєвих обставин. Для здійснення такої оцінки потрібно мати належний юридичний інструмент доказування. Сьогоднішній інструментарій доказового права, який є в нашому законодавстві, - це законсервований інструментарій радянського зразку, що фактично вміщується у одну формулу допустимості доказів – формулу про закріплений в законі вичерпний перелік засобів доказування. Цей інструментарій не дає можливості правильно оцінювати різноманітні життєві ситуації, які виникають. Суд присяжних – це суд безпосереднього сприйняття фактів та раціональної логіки, тобто правила доказової системи та те, що відбувається в судовому процесі, мають бути зрозумілими людині, яка користується не юридичною логікою, а логікою звичайною. Суд присяжних – це суд звичайних людей, які на біле скажуть біле, а на чорне – чорне.
Для цієї форми правосуддя процедура доказування повинна мати чіткий формат для можливості переконання сторонами процесу присяжних у своїй правоті, але, при цьому, повинна містити досконалі гарантії недопустимості неправомірних впливів на внутрішнє переконання присяжних.
Суд присяжних – це суд змагальний, гласний, усний. Сьогодні ж ми маємо кримінальну процедуру, в якій все, що до суду, - закрито, письмово та не змагально. До такої досудової процедури суд присяжних не монтується. В Росії зробили саме так – примонтували суд присяжних до таємної досудової процедури розслідування. Відповідно, не отримали очікуваного ефекту.
Важливо враховувати, що суд присяжних може розкрити свій потенціал та дати належний ефект лише у структурованому суспільстві. Навпаки, в суспільстві, в якому домінує правило «кожен живе сам по собі», в якому має місце значна соціальна дезорієнтація, в якому суттєво розбалансована система загальнолюдських цінностей, суд присяжних навряд чи виконає функцію дієвого інструменту врегулювання кримінально-правових спорів.
У соціальному аспекті, суд присяжних – це, насамперед, служіння людей суспільству. Служіння обумовлюється механізмом соціальної відповідальності. При виконанні соціального обов’язку присяжного особа має відчувати та усвідомлювати свій безпосередній зв'язок із суспільством. Цей зв'язок втілюється через приналежність до відповідної соціальної структури, в якій особа займає певне місце, її знають, цінують. Прийшовши із свого соціального середовища в суд та належним чином виконавши функцію присяжного, людина повертається на своє місце в соціальну структуру, де її за цю роботу оцінюють. Саме за таких умов людина поводить себе відповідально в суді присяжних. Якщо суспільство не структуроване, а сьогодні українське суспільство не має належного структурування, в ньому розбалансована система соціальних орієнтирів та цінностей, в ньому більшість людей живе за принципом «сам по собі» і очікує, що всі проблеми має вирішувати місцева або центральна влада, в такому суспільстві соціальних передумов для введення суду присяжних немає.
Для порівняння доцільно звернути увагу на соціальну основу, що мала місце на українських землях у другій половині XIX століття. На той час суспільство було повною мірою структуроване, кожен знав: я селянин, я міщанин, я дворянин. Приналежність до того чи іншого стану забезпечувала людині власну ідентифікацію та соціальне підгрунтя для життя. Якщо ж людина «випадала» із свого соціального стану, вона опинялась умовно «на вулиці», ставала беззахисною, тому кожен цінував своє місце в соціальній структурі суспільства. Відповідно, потрапляючи до списку присяжних, кожен розумів значення та відповідальність своєї участі у суді рівних, кожен розумів, що перебуваючи на лаві присяжних, він знаходиться «під телескопами, під рентгеном» як усього суспільства, так і, головне, тієї його частини, до якої він соціально належав.
Саме соціальна структурованість суспільства має першочергове значення при прийнятті рішення про введення суду присяжних. При цьому, цей аспект є більш значимим ніж рівень правосвідомості, про що так часто нині згадують противники введення суду присяжних в Україні.
Ідеологія суду присяжних як суду рівних полягає в тому, щоб забезпечити кожній людині, свобода і честь якої офіційно поставлені під сумнів, можливість довести свою правоту. Таким чином, суд присяжних потрібен суспільству, насамперед, потрібен чесній людині, як вагома гарантія захисту честі і свободи. Право на суд присяжних повинен мати кожен, кого обвинувачують у вчиненні тяжкого злочину. Відповідно, запровадження суду присяжних лише для справ, в яких можливе призначення довічного позбавлення волі, є ідеологічно не вірним кроком.
Враховуючи вище сказане, слід застерегти тих, хто легковажно підходить до питання про введення суду присяжних. Не можна спочатку вводити цей суд, а потім дивитись, що з ним буде. Спочатку треба провести серйозну роботу по запровадженню місцевого самоврядування, щоб люди нарешті відчули, що це їх земля, що вони тут господарі, вони самоврядно упорядковують своє життя. По-друге, слід докласти чимало зусиль у напрямку структурування суспільства, щоб людина відчувала, що не перебуваючи в якихось громадських організаціях, в якихось соціальних структурах, вона не зможе повною мірою себе зреалізувати і мало чого може досягти в житті. Коли ж суспільство пройде зазначені етапи своєї соціальної структуризації, ось тоді суд присяжних лягає на благодатний грунт.
Я дуже палкий прихильник суду присяжних і однозначно кажу, що це надзвичайно ефективна форма правосуддя. За допомогою суду присяжних судова система доволі швидко лікується від корупції, тяганини та надмірного бюрократизму. Враховуючи наш національний історичний досвід функціонування різних форм суду рівних, в майбутньому суд присяжних обовязково має бути відроджено в Україні.
Разом з тим, ввести суд присяжних, не маючи реформованого кримінального судочинства, основ нового доказового права і не маючи структурованого суспільства, - це означає дискредитувати цю ідею на багато років уперед.
Микола Іванович СІРИЙ, старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, кандидат юридичних наук
